Инна Харченко Архив
Инна Харченко родилась в Украине. Окончила Хмельницкий национальный университет. С 2002 года живет в Ганновере (Германия), где приобрела профессию флориста.Пишет стихи и прозу на русском и украинском языках, а также переводит с украинского и немецкого на русский язык. Публиковалась в различных изданиях США, Израиля, Украины, Молдавии, России и Германии.
Автор трех поэтических сборников, детских сказок, прозы и песенной поэзии.
Некоторые стихи переведены на немецкий, польский и японский языки. Член литературной студии Дмитрия Дадашидзе «LISTER TURM» при Толстовском обществе русско-немецкого объединения поэтов и писателей «DIE FÄHRE.V.» («ПАРОМ») в Ганновере. C 2010 года – член Международной федерации русских писателей. Организатор традиции проведения Цветаевских костров в земле Нижняя Саксония, город Ганновер. (в 2013 году состоялся второй Цветаевский костер).
На украинском языке
За мотивами «Лорелей» Генрiха Гейне
Ясновельможна! Бачиш, Рейном
По хвилях днів пливуть човни.
В одному з них – чорнявий легінь
Дівоче серце полонив.
Ріка петляє змієвидно.
Пороги стали на диби.
Палає серце смолоскипом:
Кохання рветься із глибин.
Радіють скелі. Сонце млосно
Цілує щоки молоді…
Той спів бринить золотоносно
По комишах і по воді…
В човнах – безладдя полинове.
Пливуть на голос: до біди.
Зітхають хмари вечорово
Прогірклим медом висоти.
В той час загибелі людської
Над ковилами димарів
Лунала пісня у двобої:
Двобої дум і черствих слів.
Притихли хвилі в чорнім Рейні,
Світанки - зморшками зорі.
Та залишився ГЕНРІХ ГЕЙНЕ
З чорнилоаркушем ріллі…
Б У В А Є …
Коли скупе північне Сонце залящить суботніми замками і присяде на довгасту спину хмаренят кмітливих та почне збирати насіння кропу – рідкі гості на городах німецьких бюргерів;
коли вітер завовтузиться у кущах глоду, чи вколе свої тендітні пальці об колючки акацій гострих, мої думки одразу ж повертають до домівки. Туди, де бігає розтерте з цукром, червоними порічками обсаджене, щасливе, натерте духом-часником пахучим моє драконяче дитинство. Туди, де серед комишів, пісної глини та татарських зіль Случа та Бугу, туди, де сміх, де молодь у вишиванках і цвітуть каштани, і де так солодко на серце ляже рідна мова, питаю я:
Годинонько моя, щаслива Доле!
І ви – хвилини – в синіх льолях сну.
І ви – світанки – з очками квасолі -
Чужинне Сонце сходить на Весну.
Купаюсь з хмареням в шипшинній тиші,
По плечі грузну в жовтий дим сосни.
Все те, що відболіло, не колише,
Лиш деколи вщипне із глибини.
Вщипне, як та сновида в літі давнім,
Дев‘ятибальним болем закричить.
Люцерни сну – Дажбогові отари –
В моїх вухах дощем заморосить.
Так гуцає снігур на товстій гілці,
Акації сухої немовля.
Годинонько моя, як жінка – жінці
Скажи мені: ЧОМУ СУМУЮ Я?
ЦЕ ВІЧНЕ ПОСПІШАННЯ…
Це вічне, вічне поспішання;
Цей вічний поспіх – все поспіти.
Що недосіяне – змолоти,
Що заіржавлене – змастити;
Все, що зруйновано – підняти;
Краплину щастя – пригубити;
Опале листя – прикопати;
Голодним – тісто замісити.
Це вічне, вічне поспішання…
Твоє дитя під серцем гуца;
Хмельницькі бджоли літом п‘яні
В гарячих келихах настурцій.
Цей вічний поспіх – блискавИці,
Щоб не проспати в нетерплячці.
Л Ю Б О В – стриножену лошицю –
Знайти між колючок акацій …
ВСЕ – ВІД БОГА...
По пояс у траві стояти
У теракоті мовчазній,
І перші промені кирпаті,
Як ручки милого дитяти,
Все цілувати, цілувати…
Світає… Дякувать ВЕСНІ!
Земного – крихта. Все – від Бога:
Від пуп’янку і до плодів.
Стерня торішня край дороги,
Смакотні пагорби розлогі,
Шалені діти босоногі –
Численні Сонця Золоті!
Вже мальви вищі за онуків,
Тютюн полощиться в вітрах.
А запах надвечір’я з луків
Симфонією журних звуків
Летить поміж червоних буків
З безсоння в сон, як Білий Птах.
Квітки, пелюсточки, стебельця…
Сирітський кіт вповзає в хлів.
Квасоля по коноплях в’ється ,
Будує пташечка кубельце,
Та чужина стискає серце
Неспокоєм холодних снів.
І якнайдалі– всім нащадкам –
Я на папері розповім
Про днів життєвих коліщатко,
Про всі набутки і нестатки…
… … …
Я залишаю Вам на згадку.
РИМОВАНИЙ ЄРУСАЛИМ …
З И М А В Є Г И П Т І
Відлуння перекопаних світанків,
Як зим в Єгипті – сива каламуть.
Я хто тобі: КОХАНА чи КОХАНКА?
І ці слова дощами заростуть.
Дощами заростуть і лободою,
Чи витопче худоба без жалю.
Згадай той час, коли ми брали Трою!
Згадай мене, козаче-скрипалю!
Карнацький храм чи Нілу безнадія,
Коралових наметів каламуть.
Дощами заросте і ця подія,
... І ці слова дощами заростуть...
С О Н
«Там українською хтось видихне: «Ой, нене…»,
Туди мій сон літає по натхнення,
І смуток мій наснагу там бере».
Григорій Фалькович
Лечу туди, де блискавки кропивні,
Туди мій сон літає по натхнення.
Це тут сусідка: панночка-німкеня
Не йме до тями українські гривні.
Що скажуть їй портрети наших предків,
Чи свято на Андріївськім Узвозі?
Я батьків слід читаю на порозі
В полоні української абетки.
В шевченківських очах – пророчі зерна,
У лесиних – Вітчизни нездоланність.
В чиїх очах я бачитиму радість,
Коли я на Поділля рідне верну?
Лечу туди, де сосни та ліщини,
Де світ вже розграбовано до нитки,
Де в пам’яті – згорьовані пожитки,
Де Вітер Батьківщини
дме полинний…
К О Л I Р
Шовковим сонцем захлинувся свiт,
Зопрiло небо кольором багаття.
Ставок зелений - iмпресiонiст –
Натхненно розмальовує багаття.
Не поруйнуйте колiр споришiв
Нi зойком соняхiв, нi вбогим ранком.
Це каламуть осiла на душi,
Коли почула Вашi забаганки.
У тлiнних хвилях втоплених рядкiв
Вiд самого Рiздва i до Покрови
Не зраджуйте насиджених куткiв
I не цурайтесь батькiвськоi мови…
Ш А Л Е Н I М Р І Ї
Такi мовчазнi сльози полиновi,
Тут обмаль неба в кожному зузiр’ ї.
I губи вашi, стомленi в любовi,
I очi з вовни й льону – синi - синi...
Такi вже сни мого чола торкались,
Такi вже зустрiчi траплялись у життi...
Незрячими були, коли побрались,
I пили сумнiви смарагдово – густi.
Такi мовчазнi сльози полиновi,
Такi невтiшенi, невизрiлi плоди.
I губи Вашi, стомленi в Л Ю Б О В I,
Сказали заспокiйливо на ти:
«Моя надiя виплекана в словi,
Шаленi мрii збились на подвiр’ ї ...
I губи Вашi, стомленi в любовi,
I очi з вовни й льону – синi-синi...»